Експериментальний реалізм іноді досягається ціною обману: людям розповідають яку-небудь достовірну байку. Експериментатор зовсім не хоче, щоб випробувані знали, що насправді ніхто ніякого електрошка не одержує. Інакше від експериментального реалізму нічого не залишиться. Саме тому біля третини психологічних досліджень (втім, їхня кількість зменшується) побудовані на обмані, хоч і проводилися для з’ясування істини (Korn & Nicks, 1993; Vitelli, 1988).
Експериментатори також зацікавлені в тім, щоб учасники експерименту не довідалися, яких результатів вони чекають, і щоб не почали «пригравати» дослідникам, бажаючи бути «гарними випробуваними», або, навпроти, будучи в поганому настрої, не стали діяти їм «на зло». На думку українського професора Анатолія Колядного, не доводиться дивуватися тому, що при проведенні опитування суспільної думки в 1990 р., коли у влади були Ради й комуністи, тільки 15% респондентів назвали себе «віруючими», а в посткомуністичній Україні таких виявилося вже 70% (Nielsen, 1998). Слова експериментатора, його інтонації й жести можуть мимо його волі підштовхнути випробуваних до бажаних реакцій. Щоб мінімізувати подібні поведінкові підказки експериментатора, тобто особливості його поводження, нібито «потребуючі» від випробуваних певного відповідного дії, - дослідники, як правило, стандартизують свої інструкції або використають їхні комп’ютерні версії.